This is the end…

Тут колись був блог.  Він проіснував з грудня 2006-го по серпень 2017,  і мав 81 опубліковане повідомлення. В основному на навколо IT-шні теми: про мої розборки с різними Linux-дистрибутивами,  OS X, конфігурацію та використання окремих програм; ну і іноді про якусь іншу фігню що відбувалася в моєму тодішньому житті: книжки, музику чи щось таке. 

Часом я намагався писати хоча б раз на місяць, і декілька років це майже вдавалось, але врешті-решт все приходило до двох-трьох постів на рік, один з яких був про те що цей блог ще остаточно не здох, але немає часу для того щоб оформлювати думки у звʼязний текст.  І десь воно так й було: до сих пір, то тут то там, я натикаюсь на нотатки про теми про які можна було б розповісти і недописані тексти.  Але як правило те що не було дописане відразу, так і залишиться таким: настрій зникає, тема втрачає актуальність, текст починає здаватись маячнею невартою уваги. Можливо воно все й дійсно є маячнею, але будучи вихопленою з океану маячні на деякий короткий проміжок часу та маячня набирає певний сенс, а не будучи досказаною повертається вона назад в свій океан, і продовжує там існувати як і існувала до того. 

Ну і, звичайно, для маячні є ще Facebook.  Хоча він і зовсім не пристосований до того щоб туди писати великі тексти, але все ж таки дає більше шансів на те що їх хтось прочитає. З іншого боку, якщо тут я як правило переживав про те щоб не викривляти факти, і маніакально перевіряв все що я згадував,  у фейсбуці до цієї параної згодом додалась інша: як би так написати щоб нікого не образити, як би так написати щоб нікому не прийшло в голову це знецінювати мов “знов якусь дурню пише, скільки можна,”.  Оскільки це майже неможливо, то й мої досліди блогінгу у фейсбуці також зійшли на пси.  Здається останній раз я там писав невдовзі після повномасштабного вторгнення,  і зрозумів що мабуть не варто продовжувати, бо писати я буду те, що сам намагаюсь не читати.  Можливо про війну і русню варто також “або нічого, або нічого крім правди”, але з приводу правди я не певний. 

Більшість контенту тут була російською, подекуди сильно змішаною з англійськими термінами чи просто словами до яких в мене не було настрою шукати відповідники, подекуди з перекручуванням слів і утворенням нових, подекуди з грою в зміну “стандартного” порядку слів у реченнях.  В принципі все те що так популярне в інтернеті, і все те що так жахає високочолих прихильників чистоти мови. (Звичайно, якщо те саме зроблене рукою відомого письменника в художньому творі - то що ж, це інше, він чи вона мають право,  вони заслужили, а ви сірі інтернетні миші - хто такі? Хто дав право?)

Щоб два рази не бігати: українська для мене не менш рідна, ніж російська. Певною мірою я типова русифікована дитина.  Як і у багатьох: українська - це була мова якою ми розмовляємо вдома, з сімʼєю, для зовнішнього світу була російська. Як і у багатьох:  в сімʼї ту українську вважали “не справжньою”, “суржиком”, бо справжня то в книжках і на УТ-1. І, хоча, тою несправжньою українською можна було відповідати в школі на уроках української мови, писати твори, але вона все одно “справжньою” від того не ставала. Особливо якщо в тебе проблеми з граматикою і пунктуацією у всіх мовах, і цілком стандартна оцінка за твори в школі 5/2, де там до справжньості, хто його знає що ті філологи собі удумали про ту мову.  

Те що тут щось якось не клеїться, я почав підозрювати не так давно. Коли почали зʼявлятись YouTube канали українською, і, пізніше, коли російськомовні канали починали робити контент українською, в коментарі неодмінно приходили росіяни по-перше з питанням “чому не стандартною”, по-друге, з “та й мова у вас не справжня українська, навіщо ото ви позоритеся зі своїм суржиком”.  Чомусь для них та справжність дуже важлива. Але породжує воно інше питання: “а звідки ВИ знаєте?”.  Я: можу здогадуватись, базуючись на своєму досвіді, на тому що я чую і читаю з дитинства,  філологічної освіти в мене нема,  тому стверджувати як там насправді про це наука думає важко, але ж у ВАС ні освіти, ні досвіду. Звичайно ж, ще цікавіше виглядає, коли ті самі оцінщики на справжність приходять в коментарі до англомовних YouTube’рів і починають розповідати наскільки погано вони говорять рідною для тих  YouTube’рів англійською, та то вже інша історія. 

Але етапу коли “рідна” мова стає “основною”, “робочою”, мовою якою ти думаєш, в мене так і не сталося. Тому що для зовнішнього світу була тільки російська. А садочок - то зовнішній світ, школа - то зовнішній світ, і в школі тобі кажуть: так, ти добре розмовляєш українською, і непогано навчився читати російською, але от російську “г” вимовляти правильно не можеш, йди-но до логопеда виправляти.  Ну і звісно універ - то російська, книги з IT спочатку також здебільшого російською, потім англійською, ну і загальнобувшосоюзні IT-комьюніті з різних питань, звісно, великою і стандартною.  Тому й блог про IT був російською, нічого дивного. 

Але зараз я не певний що зміг би продовжувати писати про IT російською, це не стільки повʼязано з війною, скільки з тим що я дуже давно не читав на цю тему нічого російською: робоче спілкування здебільшого англійською, гуглю я також англійською, англійською ж знаходжу і читаю документацію.  Не знаю як там що перекладається і як про це зараз прийнято розмірковувати на російськомовному просторі, та й не хочу знати. Нещодавно колега скинув статтю з якогось казахського російськомовного блогу про проблему яку ми намагалися вирішити, першою моєю думкою було “wow, я давно такого не читав”, другою: “як ти взагалі туди потрапив, шо ти шукав?”.  Стаття не допомогла, але то скоріше не з вини автора, а тому що проблема яку він героїчно вирішував, в нашому випадку, як виявилось, не була проблемою яку треба вирішувати. 

Концентрація “української”, “російської” та “англійської” в останніх абзацах явно перевищила всі допустимі норми, тому… В будь-якому разі, оскільки домен який вказує на цю сторінку закінчується на .ua, а  часи загальнобушосоюзної дружби народів минули, я прибрав звідси все що було написано російською. Тобто просто все.  Вже давно збирався це зробити, не доходили руки.  Тому: “this is the end…” для всього того що тут було до сих пір. 

Але, це, можливо, не кінець для блогу.  Звісно, якщо Google не вирішить закрити цю платформу, вони таке люблять. 

Одна з типових розваг блогерів: обіцяти щось, а потім того не робити. Хоча я й не “справжній” блогер, але ця розвага мені дуже близька і знайома. Отже.  Одна з, а іноді й єдина причина, чому я взагалі щось пишу в соцмережах - це викинути якусь думку з голови. Десь так як Дамблдор діставав спомини й кидав в чашку, щоб не муляли. Якщо воно  ще для когось цікаве, корисне, чи щось таке - то звичайно це краще, але це вже не обовʼязково. Скоріше за все про IT тут не буде взагалі, або буде не дуже багато, можливо буде щось про книжки, історію, і ще якусь фігню.  А може й не буде. Можливо це останній пост тут.  Війна на вулиці.

“Прощавайте… І привіт.” -  як казав Корвін Амберський.